• Ви знаходитесь тут:

• Головна
• Консультують фахівці

Консультують фахівці

Небезпека віртуального простору

Багато батьків переживають, що їхні діти проводять більше часу за комп'ютером, ніж у спілкуванні з однолітками, та проводячи час у віртуальній реальності, позбавляються чогось іншого в житті, що з цим робити?

Ви нікуди не дінетесь від планшетів і комп'ютерів, це середовище, в якому діти ростуть. Який вплив робить наявність планшета або те, що дитина з ним робить? Напевно, треба подивитися, що вона з ним робить, і включитися в спільний процес. Найкраще ви можете допомогти дитині в розвитку, якщо будете робити щось разом з ним та далі, за законом зони найближчого розвитку (за Л. Виготському), спочатку ви будете брати на себе більше, а потім поступово делегувати йому те, що він може виконувати сам. У результаті дитина почне все робити самостійно за законом інтеріоризації здібностей, навичок, ідей, смаків.

Але зараз виходить так, що деякі батьки, бабусі і дідусі не володіють технологіями. У комп'ютерних іграх діє закон будь-якого навчання - ти щось робиш, отримуєш результат, зворотний зв'язок, причому, у разі комп'ютерних і планшетних ігор можливість отримати результат - миттєва. При гарному контролі і грамотному розвитку комп'ютерна індустрія - це один з напрямків придбання дитиною знань і навичок.

Сам по собі комп'ютер або планшет нічого не значать, важливо те, як його дитина використовує.

Почати жити у віртуальному просторі - небезпека, перед якою стоїть все людство. Діти іноді занурюються в нього більше, ніж в реальне життя, у подолання перешкод не ногами, руками, а за допомогою фігурок, що бігають, у спілкуванні не з живими людьми. Це небезпечно, але я думаю, що батьки знаходять спосіб цього уникнути - обмежують перебування у віртуальній реальності. Вам же доводиться обмежувати дитину, щоб вона не їла весь день шоколад, або не пропадала до 10:00 на вулиці, граючись. Тут йдеться про режим і дисципліну.

Якщо є така проблема, то потрібно вживати заходів, але не крутих заходів. Обмежувати - це означає не просто забороняти, а чимось замінювати. Підтримати дружбу дитини з іншими однолітками, зайняти її чимось цікавим.

Але що виходить на ділі? Комп'ютерна гра конкурує з культурним запасом і навичками батьків, і батьки програють. Ну так не програвайте! Розвивайтеся.

Не комп'ютер винен. Комп'ютер не володіє емоціями, він викликає емоції у дитини. Але ви теж можете викликати емоції у дитини. Занурюйте її в розвиток, в гарну класичну музику, театри, музеї, живопис.

Але знову ж, не перестарайтеся. Моя донька, коли у неї народилася дитина, і йому був місяць, брала художній альбом і розкривала його перед обличчям немовляти. «Ти що робиш?», - Питаю, - «Смак у нього виробляю». Музику, напевно, можна вже в цьому віці - слух вже працює, а очі ще не конвергируют.

У моїй хрестоматії для батьків (книга «Батькам: як бути дитиною») є історія композитора Сергія Прокоф'єва, він пише, що буквально народився під музику, тому що коли мама його чекала, вона багато грала на піаніно, а коли він народився, мама грала в сусідній кімнаті.

Якщо дитина живе в культурному середовищі, вона його вбирає. Вбирання культури - це дуже цікаво, але до розуміння того, як саме дитина вбирає форми, фарби, звуки, емоційні відтінки, наука психологія ще не дійшла.

У комп'ютері дитина всього цього не знайде, тільки в живому спілкуванні. Завдяки розташованим до нього людям, дитина може і хоче сприймати те, що їй говорять. Але якщо спілкування зводиться до крику або наказів, дитина закривається від усього, що їй транслюють. Канал спілкування з дитиною повинен бути дуже здоровим та, що важливо, дбайливим.

Юлія Гіппенрейтер

Що нам заважає слухати дитину?

За останні 20 років психологи зробили дуже важливу роботу: вони виділили типи традиційних батьківських висловлювань – справжніх перешкод на шляху активного слухання дитини.

Давайте ознайомимося з прикладами автоматичних відповідей батьків, а також із тим, що чують зі сказаного діти.

Накази, команди: «Зараз же перестань!», «Забери!», «Швидко в ліжко!», «Щоб більше я цього не чув!», «Замовкни!».

У цих категоричних фразах малюк чує небажання батьків уникнути в його проблему, відчуває неповагу до його самостійності. Такі слова викликають почуття безправ'я. У відповідь діти, зазвичай, пручаються, «буркочуть», ображаються, впираються.

Попередження, застереження, погрози: «Якщо ти не припиниш плакати, я піду», «Дивися, щоб не стало гірше», «Ще раз це повториться, і я візьмуся за ремінь!».

Погрози безглузді якщо в дитини зараз неприємний стан. Вони лише заганяють її у ще більший тупик. Наприклад, мама почала погрожувати: «Так і підеш – усі хлопці побачать, який ти неохайний», - у відповідь пішли сльози й випад гніву на адресу мами. Чи знайомі Вам такі сцени? Чи буває так, що в результаті Ви реагуєте ще більшим «закручуванням гайок», черговою погрозою, окриком? Погрози й попередження погані ще й тому, що у випадку частого повторення діти до них звикають і перестають на них реагувати. Тоді деякі батьки від слів переходять до справи і швидко проходять шлях від слабких покарань до сильніших, а часом і жорстоких: малюка, який плаче, «залишають» одного на вулиці, двері зачиняють на ключ, беруться до ременя.

Моралізаторство, повчання, проповіді: «Ти зобов’язаний гідно поводитися!», «Кожна людина має трудитися!», «Ти повинен поважати дорослих!».

Звичайно, діти з таких фраз не дізнаються нічого нового. Нічого не зміниться від того, що вони почують це 101 раз. Вони відчувають тиск зовнішнього авторитету, іноді провину, іноді – нудьгу, а найчастіше – все разом узяте. Справа у тому, що моральні засади та моральна поведінка виховуються в дітях не так словами, як домашньою атмосферою, через наслідування поведінки дорослих, насамперед батьків. Якщо в родині всі трудяться, уникають брутальних слів, не брешуть, ділять домашню роботу – будьте впевнені: дитина знає як потрібно поводитися. Якщо ж малюк порушує «норми поведінки», варто подивитися, чи не поводиться так, ще хтось в родині. Якщо ця причина відпадає, то швидше за все, Ваша дитина «виходить за рамки» через свою внутрішню невпорядкованість, емоційне неблагополуччя. В обох випадках словесні повчання – найневдаліший спосіб допомогти.

Поради, готові рішення: «А ти візьми, і скажи…», «Чому б тобі не спробувати …», «По – моєму, потрібно піти та вибачитися!», «Я б на твоєму місці дав здачі!».

Як правило, ми не скупимося на подібні поради. Більше того, вважаємо за свій обов'язок давати їх дітям. Часто ставимо у приклад себе: «Коли я був у твоєму віці …». Однак, діти не схильні прислухатись до наших порад. Іноді вони відкрито бунтують: «Тобі легко говорити!», «Без тебе знаю!». Що стоїть за такими негативними реакціями? Бажання бути самостійною, вирішувати самій. Адже й нам, дорослим, не завжди приємні чужі поради! А діти набагато чутливіші за нас. Щоразу, радячи щось дитині, ми ніби повідомляємо їй, що вона ще мала й недосвідчена, а ми розумніші й наперед все знаємо. Така позиція батьків – «зверху» - дратує дітей, а головне, не залишає в них бажання розповідати про свою проблему.

Докази, логічні доведення, нотації, «лекції»: «Пора б знати, що перед їжею потрібно мити руки!», «Без кінця відволікаєшся, от і робиш помилки!», «Скільки разів я тобі говорила! Не слухалася – нарікай не себе!».

І тут діти відповідають: «Відчепися!», «Скільки можна?!», «Вистачить!». У найкращому випадку вони перестають нас чути, виникають те, що психологи називають «смисловим бар'єром» або «психологічною глухотою».

Критика, догани, звинувачення:«На що це схоже?!», «Знову все зробила не так!», «Усе через тебе!», «Даремно я на тебе поклалася!», «Вічно ти !..».

Ви, мабуть, уже згодні з тим, що виховний вплив від таких фраз негативний. Вони викликають у дітей або активний захист (напад у відповідь, заперечення, озлоблення), або зневіру, пригніченість, розчарування у собі та своїх стосунках із батьками. У цьому випадку у дитини формується низька самооцінка; дитина починає думати, що вона невдаха, справді погана, безвладна, безнадійна. А низька самооцінка породжує нові проблеми. Віра деяких батьків у виховне значення критики воістину безмірна. Тільки цим можна пояснити, що іноді в родинах, зауваження впереміш з командами стають головною формою спілкування з дитиною.

Давайте простежимо, що ж може чути дитина протягом дня: «Уставай! Скільки можна валятися?!», «Подивися, як у тебе сорочка заправлена!», «Не грюкай дверима, малюк спить!», «Знову в кімнаті хто знає що!», «ТИ коли – не будь лягатимеш спати вчасно?!».

Помножте такі висловлювання на кількість днів, тижнів, років, протягом яких, дитина все це чує. Вийде величезний багаж негативних вражень про себе, та ще й отриманих від найближчих людей! Аби якось урівноважити цей вантаж, малюк доводить собі й батькам, що він чогось вартий. Найперший і найлегший спосіб (який, до речі, підказує батьківський стиль) – покритикувати вимоги самих батьків.

Що може врятувати становище, якщо ситуація в родині сталася саме так???

Перше і найважливіше: спробуйте зауважувати не тільки негативні, але й позитивні аспекти поведінки Вашої дитини.

Не бійтеся, що слова схвалення на її адресу зіпсують дитину. Немає нічого пагубнішого для Ваших взаємин, ніж така думка. Спочатку, знайдіть протягом дня кілька позитивних приводів сказати дитині добре слово. Наприклад: «Спасибі, що ти гарно поводився в садочку!», «Як гарно, коли ти мене слухаєш!», «Мені подобається готувати разом із тобою!».

Іноді батьки думають, що дитина й так знає, що її люблять, тому позитивні почуття їй висловлювати необов’язково. Це зовсім не так!!! Ось гірке визнання одинадцятирічної дівчинки: «Моя мама мене не любить, я точно знаю. Я перевіряла декілька разів. Наприклад, нещодавно Олег (старший брат) приніс їй квіти, і мама йому посміхнулася. Учора я теж купила їй квіти, принесла й уважно спостерігала за обличчям мами: вона не посміхнулася. Так що тепер, я точно знаю: Олега вона любить, а мене – ні». Чи замислюєтеся Ви, що діти так буквально витлумачують нашу поведінку, слова, вираз обличчя? Чи завжди ми враховуємо, що діти сприймають світ у чорно – білих тонах: безумовно «так», або безумовно «ні»?

І ще запитання: а як ми самі виживали б в умовах постійного бомбардування критикою з боку найближчої людини? Хіба не чекали б від неї добрих слів, не сумували б за ними?

Юлія Гіппенрейтер